Володимир та Віра познайомилися на таборі “Будуємо Україну Разом” і не один рік працювали в нашій команді. Тепер вони захищають Україну на фронті. Яким було для пари 24 лютого? Про що мріють та як підтримують бойовий дух? Про це та інше – в інтерв’ю. 

Про перше знайомство з БУРом

Віра: Перший БУРтабір, у якому я взяла участь, відбувся ще влітку 2016 року в Костянтинівці (Донеччина – прим. ред). Я вже знала, що восени БУР приїде у мій рідний Червоноград (Львівщина) і треба все підготувати. Тож, щоб зрозуміти, що взагалі роблять на волонтерських таборах, я поїхала у Костянтинівку.

Запам'яталася сім’я, якій ми допомагали. Вони жили в селі біля Костянтинівки. Батько родини на початку війни в 2014–му врятував близько сорока українських військових. Побачив, що ті їдуть на блокпост ДНР. Перехопив їх, що було небезпечно, бо могли свої ж застрелити. Відвів у сторону і сказав: “Чуваки, ви не туди йдете!”. Потім він сховав їх у хаті і поступово виводив.

Чоловіка та його сім'ю переслідували, коли Костянтинівка була окупована (з 28 квітня по 5 липня 2014 року терористичний підрозділ російських найманців “Славянский батальон” утримував Костянтинівку під своєю окупацією). Багатьох людей вбили, поки шукали їх, знищили господарство, вбили усіх тварин. Але попри все, коли Україна відновила контроль над цією територією, родина повернулась у свій дім. 

У Червонограді я вже була місцевою координаторкою БУРтабору. Потім почала працювати в команді “Будуємо Україну Разом”.

Володимир: Мій перший БУРтабір відбувся у 2017 році в Рубіжному. Туди я приїхав майстром. Відчув як круто, коли ти молодий, маєш купу енергії, часу, зустрічаєш людей із цінностями, подібними до твоїх. Сподобалось, що БУР популяризує волонтерство. Я сам у 2014 волонтерив, допомагав армії. Мені дуже відгукувалися допомога сім'ям, спілкування з молоддю та саморозвиток, який пропагували тут.

Після двотижневого табору я повернувся додому, звільнився з роботи і почав працювати в БУРі упродовж наступних трьох років.

Віра: Саме на тому таборі в Рубіжному ми познайомилися. Володя приїхав майстром, а я була адміністраторкою. Він працював у БУРі три роки, а я п’ять.

Про життя до 24 лютого

Віра: За кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення я пішла з команди. Хотіла взяти собі перерву, щоб подумати, куди далі хочу розвиватися. Мала ідеї виготовляти свічки, декоративні вироби з глини чи бетону.

Володимир: Після того, як пішов із БУРу, працював у Львові інженером-електриком. З кількома хлопцями ми робили електрику, сантехніку, опалення. А коли почалася повномасштабна війна, відразу зрозумів: якщо хочу жити в цій країні, планувати майбутнє, то маю відстоювати її силою.

Віра: Як і більшість українців, ми усвідомлювали, що щось має бути, якщо Росія визнала так звані ЛНР і ДНР незалежними державами. Очікували, що щось трапиться. 

24 лютого ми прокинулись о 5:30. Нам подзвонили друзі, які були недалеко від Гостомеля під час обстрілу аеродрому. Вони знали, що ми займаємося волонтерством, часто їздимо на схід. Тож хотіли запитати, чи ми в курсі, що відбувається. От ми від них про все й дізналися.

Того ж дня пара пішла у львівський військкомат. Побачили довгу чергу, переважно чоловіків. Більшість охочих записатися у Збройні сили так само ніколи не служили та не воювали. У військкоматі Вірі з Володею пояснили, що без досвіду одразу не візьмуть, але попросили прийти наступного дня з необхідними документами. Увечері та вночі Володимир зідзвонювався з товаришами із його рідної Житомирщини. Дехто з друзів вже записався в ТрО. На той час чоловік уже вирішив, що хоче служити в своїй області. 

На ранок пара зібрала речі, віддала ключ сусідці та поїхала в село Володі у Житомирську область. Два дні поспіль ходили у військкомат в сусідньому місті, але і тут сказали, що треба зачекати. Розчаровані, повертаючись додому, Віра та Володя помітили, що поряд із їхнім селом облаштовують великий блокпост.

Віра: Ми просто під’їхали туди і я кажу: “Ми тут живемо недалеко. Можемо робити те, що вміємо”. Перші два дні ми проводили електрику. Потім зробили ліжка, столи, кухню для солдатів. Побудували швиденько похідну лазню, щоб хлопці мали, де помитись. Возили воду, готували їсти.

Через деякий час, коли всі процеси налагодили, почали спілкуватися з людьми. Цікавилися, чи вони мобілізовані, чи в територіальній обороні. Це виявилася одна з частин ТрО, в яку ми пробували потрапити. Ті, кого першими набрали.

Ми підтримували зв'язок із БУРом. У той період колеги вперше передали нам бронежилети. Це було дуже необхідно хлопцям, яким ми допомагали.

Про досвід роботи в БУРі, який зараз стає у нагоді

Віра: В пригоді стає досвід робити все підряд. Не перебирати роботою. Перші 2 тижні на блокпості ми з Володею робили все, що треба, але військовою службою це не назвеш. Враження було трохи дивне: “Щось не так! Тут війна, а я картоплю чищу”. Я відчувала ледь не дитячу образу. Думала тут мені "джавелін" дадуть, а його не дають.

Але військові з бойовим досвідом пояснили, що наша праця теж дуже важлива. Мовляв, "ви забезпечуєте нас їжею, водою, якби цього не було, як ми могли б щось робити?”. Після цих слів я відчула себе цінною.

Володимир: У БУРі навчився організовувати робочий процес. Це зараз знадобилось, щоб швидко і якісно створити більш-менш зручні умови для проживання.

Через певний період частину, якій допомагали Віра і Володимир, перевели в інше місце. З міркувань безпеки не будемо розголошувати, куди саме. Трохи подумавши, пара вирішила їхати з ними. Невдовзі Володимир прийняв присягу, тепер офіційно служить у Силах територіальної оборони ЗСУ. Віра все ще чекає своєї присяги. Вчиться не тільки стріляти, а й надавати першу медичну допомогу.

після перемоги я:

Віра: Поїду у Львів зустрітися з моїми друзями – моєю бандою. Раніше ми часто збиралися по десять-п'ятнадцять людей у нашій з Володею квартирі. Тепер деякі друзі воюють, деякі волонтерять, хто де. Але після війни ми обов'язково зберемося, будемо пити вино і розповідати історії про те, як ішли до перемоги.

Володимир: Фестиваль будемо робити! Перш за все хочу зібратися з тими, з ким я зараз обороняю країну. Хай це буде у мене в районі, на землі, де я народився. Гучне музичне свято, щоб люди відчули перемогу. А потім повернуся до бізнесу, буду масштабувати свою справу. Економіка буде стовідсотково не в найкращому стані. Треба буде її підіймати.

Віра: Ми хотіли б жити тим життям, що жили раніше, продовжувати бізнес. У мене немає шаленого бажання стати військовою. Хочу зараз це робити, але коли буде все окей, я б хотіла відновити всі цілі, які я ставила собі на Новий рік. 

Авторка, інтерв'юерка, транскрибаторка: Ксенія Янко
Редакторка: Марія Шененко