«Армія — не місце для жінок», «Та вони просто шукають чоловіка», «Знаємо, яка у вас служба», «Цивільні живуть у своїй “бульбашці”», «Та їм байдуже».

Подібні стереотипи й досі формують уявлення про жінок у війську та цивільних і впливають на те, як вони сприймають одне одного. Конфліктні ситуації, втома, різні досвіди переживання війни — усе це викликає недовіру, відчуття, що у цьому світі ми одинокі й ні на кого не можемо покластися.

Водночас щоб зміни відбулися, потрібно діяти. Важливо мати простори для відкритого діалогу та обміну не лише професійними, а й особистими досвідами. Місце, у якому зустрічаються різні історії, а часом — і різні очікування: хтось приходить говорити, хтось — слухати, а хтось — зрозуміти.

Саме з такої зустрічі 20 березня розпочався публічний діалог між жінками-військовими та цивільними у Харкові, організований Харківським осередком БУР за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Як виникла ця ідея та чому такі діалоги важливі, ми поговорили з Катрусею, координаторкою Харківського осередку БУР та модераторкою події.

— Спочатку це була ідея зробити діалог саме з військовослужбовцями, не прив’язуючись до статі, тому що в Харкові живе дуже багато військових. І часто я зустрічаю, що цивільні не мають гарно налагодженої комунікації з ними. Але потім, коли ми почали думати трохи більше про те, як це все зробити, налагодити, кого покликати як партнерів, то з’явилася ідея від Оленки зробити саме про жінок, тому що жінки дедалі частіше (і навіть серед моїх друзів та знайомих) стають до лав армії, у різних ролях служать і захищають Україну. 

А для нас це реально ціннісна подія. Наша команда підтримує військо і дуже за рівні права чоловіків і жінок. І саме тому ця тема як пазлик ідеально вписалася в наші погляди, в наш загалом розклад подій, і ми насправді дуже сильно хотіли це зробити. А для мене це означало в першу чергу самій дізнатися щось більше, ніж я можу тільки уявити або там послухати з розповідей своїх подруг, які несуть службу.

— Ця подія була побудована таким чином, що спочатку наші запрошені спікерки розповідали про свій досвід, поділилися своїми думками, а потім після невеликої перерви учасники запропонували стереотипи про жінок у війську, з якими вони стикалися, або які чули, або які самі мають, для того, щоб потім ми обговорили їх і замінили на правильну таку здорову установку.

І от поширеним стереотипом, який написала більшість учасників, був про те, що жінки приходять у військо, щоб знаходити собі чоловіка, а у випадку, коли чоловік не може себе стримати, то вина завжди перекладається на жінок. «Не може себе стримати» в плані сексуального або фізичного насильства. І звісно, що це нездорова позиція, нездорова думка, бо вона дуже сильно шкодить жінкам. Найбільше мене вразило, що була така фраза (це буквально цитата), що чоловік, який не може себе стримати — насправді це не чоловік. І оце для мене такий показник, що наші спікерки — це молоді дівчата, які, можна сказати, тільки починають жити, і вже діляться досвідом, який, напевно, не кожна і не кожен зможе прожити. Бо це доволі складно — уявити себе і взагалі прийняти життя в зовсім іншому напрямку, коли твоє життя просто змінюється кардинально.

От, і реакція аудиторії мене вразила тим, що вона була дуже різна — були й жінки, і чоловіки, причому жінки різного віку, від зовсім молодих до старших, і навіть, здається, хтось прийшов із маленькою дитиною, і особливо мене здивувало, що навіть старші жінки, від яких зазвичай очікуєш більш консервативних поглядів, були дуже включені, уважно слухали й активно реагували, і мені це дуже відгукнулося.

— Абсолютно так, ця подія мала вплив на аудиторію. Ми організовували її в колаборації з «Хартія Хабом», і прийшли люди, скажімо, з-за меж нашої «бурівської бульбашки». Але я рада, що навіть попри це нам вдалося підняти й проговорити дуже важливі питання.

Дівчата відповідали на запитання, які реально цікавлять людей. Одне з таких складних і доволі стереотипних питань — це гігієна жінок на лінії фронту, і було дуже цінно почути їхній досвід.

І загалом це було таке відчуття, ніби це просто душевна розмова — коли ти сидиш із подругою і просто балакаєш про все на світі, і кожна ділиться своїми якимись історіями, своїм досвідом. І от це, мені здається, і спрацювало. Моя ціль була в тому, щоб люди, які прийшли, забрали з собою цей досвід і сформували більш здорове уявлення про жінок у війську, без стереотипів і застарілих уявлень.

Тому звісно, що це було корисно.

— Це був мій перший досвід модерації й одразу на доволі велику публіку  десь до 40 людей. Найважчим для мене було сидіти перед великою кількістю людей і говорити, і що найважливіше говорити складні думки просто. Бо я дуже люблю балакати, і іноді важко зупинитися, щоб із цього потоку вийшла якась чітка думка.

Але я людина допитлива, і моя цікавість переважає мій страх, тому я швидше зроблю, ніж не зроблю, якщо мені цікаво. Хоч і були думки віддати модерацію комусь більш досвідченому, але мені сказали: «Та ні, йди ти, я думаю, що в тебе все получиться» — І получилося. 

Мені дуже відгукнулося, що після події люди підходили й казали, що було цікаво слухати. І я сама відчуваю полегшення і задоволення від того, як це пройшло. Бо окрім організації, потрібно було ще тримати фокус аудиторії — а коли інформації багато, та ще й нової, це непросто. Тому я намагалася через якісь приколи, шуточки, цікаві словечка повертати людей у розмову. І загалом я дуже задоволена тим, як це все відбулося.

— Я думаю, що найбільше з УМШ мені допоміг блок про ведення перемовин, бо модерування це теж якогось роду переговори, де треба бути переконливою і зрозумілою, так щоб учасники та спікери тебе почули. Власне, про навички, то певно це вибудовувати стратегію з аргументами та вимогами, але на події я їх адаптувала до чітких тез, які особисто мені важливо було проговорити, щоб учасники їх почули. І враховуючи, що після події частина учасників ще довгенько стояли й балакали між собою та зі спікерками, то "перемовини"/модерація пройшла успішно!

— Я скажу так, що це дуже класна подія, бо нам вдалося зібрати близько 30-40 людей у Харкові, яким справді була цікава ця тема. Вони зареєструвалися, прийшли, послухали й взяли активну участь. Не просто от вони сиділи та втикали в телефон, а слухали, фокусувалися, ділилися своїми думками. Тому що все ж таки коли ми розмовляли, я так само зверталась і до аудиторії час від часу, щоб вони там не занудьгували й відчували себе теж частиною цього такого навіть полілогу. Але не знаю, я насправді не помітила, щоб хтось був незацікавлений в темі, тому ні, тут нічого не можу сказати.

Стосовно команди, ми, обговоривши, зрозуміли, що це дуже важлива тема, про яку потрібно говорити. І важливо правильно комунікувати про роль чоловіків і жінок у війську. Мене тішить, що ми маємо змогу це робити. Про подібні події ми ще окремо не говорили, але вже думаємо про наступні. Цей формат нам сподобався і, думаю, відгукнувся аудиторії, тому в майбутньому ми точно будемо таке робити…

— Ці діалоги важливі сьогодні, тому що Україна досі стоїть і протистоїть російській навалі. І поки ми як суспільство не будемо об’єднані всередині, доти нам буде важко. Бо саме в такій єдності, згуртованості проявляється наша сила і наша міць. 

І тому дуже важливо, щоб військові відчували, що цивільні — це люди, на яких можна покластися, і що, повертаючись з фронту, вони бачать: цивільні живуть завдяки військовим, які щодня виборюють для нас можливість жити в Україні, говорити українською і робити своє під її прапором.

Такий діалог про досвід військовослужбовиць і їхні проблеми дуже важливий, бо це простір, де люди з цих двох бульбашок можуть почути одне одного і зрозуміти, що у кожного є свої виклики. І ми не можемо просто так, не розібравшись, судити людину, тому важливо чути одне одного.

Я рада, що ми змогли організувати цю розмову і дати простір як для спікерок, так і для людей, які прийшли — обговорити те, що їх хвилює. Думаю, дівчатам теж було важливо виговоритися і бути почутими, і, можливо, хтось узяв щось для себе — і це класно.

— Якщо говорити про подію саме такого формату, то тут однозначно має бути власна зацікавленість, бо не буде зацікавленості — не буде гарного результату. А якщо вона є, то варто заручитися підтримкою людини, яка знається на темі, щоб правильно вибудувати діалог і не плутатися в термінах.

Якщо говорити про будь-яку подію, яку просто хочеться зробити — це, напевно, про те, щоб твоя цікавість перемогла твій страх. Це принцип, яким я керуюся: краще спробувати, ніж не спробувати.

Якщо страшно, то варто заручитися підтримкою людини, яка тебе підтримає і готова робити це разом, бо коли ви як мінімум вдвох — вже не так страшно. Важливо не боятися показати, що ти чогось не знаєш або десь просідаєш, бо немає людини, яка знає все на 100%.

Я думаю, що коли я організовувала цю подію, я теж десь помилялася. Але коли вона пройшла, я дуже задоволена результатом, і ця задоволеність мотивує мене рухатися далі.

Стаття підготовлена за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».