Маріам Шургая родом із Сакартвело, але впродовж довгого часу до повномасштабної війни жила в Україні. Після участі в БУР таборі у Добропіллі зрозуміла, що хоче бути ближчою до нашої спільноти та долучатися до її розвитку, тому вирішила стати БУР подругою.

Життя до і під час повномасштабного вторгнення

До повномасштабної війни Маріам працювала дистанційно в страховій компанії, волонтерила у вільний час, подорожувала і вивчала англійську мову. Наприкінці лютого 2022-го року була в Батумі й у перші дні вторгнення, дізнавшись, що сакартвельці та білоруси  організовують мітинги на підтримку України, приєдналася до них.

Щодня, попри дощ і сніг, на центральній площі відбувалися мітинги – і я раділа, що хоч якось можу з іншої країни допомагати Україні. Ми купували продукти та ліки для відправлення в Україну, постійно говорили про війну, щоб місцеве населення ще більше підтримувало українців. Сакартвельці сприйняли цю війну як свою особисту. Тоді я помітила, як весь світ став Україною, у всіх був один агресор, один спільний ворог, всюди виднілися синьо-жовті кольори, а сакартвельці йшли добровольцями воювати проти росії, у великих містах відкрили забір крові для України і звучала фраза «Чужого горя не буває».

Після початку війни Маріам довгий час жила у різних країнах, але прагнула повернутися додому і нарешті приїхала.

Думками бути в Україні, а тілом на краю світу було дуже важко, я відчувала це від початку повномасштабного вторгнення. У якийсь момент для мене стало нормою збиратися на центральних площах для проведення акцій протесту проти війни в Україні, щоб ще більше місцевих звернули увагу на нашу війну і впливали на свою владу. Моє життя після початку повномасштабного вторгнення дуже змінилося, бо всі думки та дії були націлені на допомогу українцям. Одного разу мені було так сумно, що вперше в житті я написала вірш, а тепер навіть пишеться музика до нього.
Головна ціль зараз – зробити все, що в наших силах, щоб Україна якнайскоріше перемогла, а війна не стала «нормою» для нас і для світу. Я дуже сподіваюся, що ця війна не буде такою, як в Сакартвело, де 20% території досі окуповані, але росіяни спокійно приїжджають туди у відпустку до, а потім залишаються жити у Тбілісі або Батумі.

Про сприйняття війни в 2008-му році і сьогодні

Війна для Маріам завжди була найстрашнішим, що може трапитися з людьми. Мріяла про мир у всьому світі з підліткового віку, незважаючи на глузування друзів, мовляв, треба загадувати бажання, на здійснення яких можна вплинути, а не про «мир у всьому світі».

Маріам згадує, як вона з сім’єю опинилася в Україні у 90-х і як тоді було важко сакартвельцям. Ця війна вже третя для її родини, тому упродовж багатьох років дівчина не купує нічого російського:
«Коли була у Тбілісі, то постійно нагадувала місцевим, що вони вже стали «колонією росії» і не ми не маємо підтримувати економіку агресора, купуючи продукти, ліки та інші товари з росії, в той час, як майже 14 000 км2 (це площа Тернопільської області, для розуміння масштабу) досі окуповані.

У 2008-му році, коли росія почала війну проти Сакартвело, Маріам із сестрою була на літніх канікулах у бабусі і того дня прокинулася від вибухів. Їй тоді було 16. Вночі почали бомбити їхнє та інші міста й військові бази. Їм із сестрою було важко виїхати в Україну, та, зрештою, вдалося. Пригадує, як не могла поділитися болем від того, що сталося в серпні, своїм ставленням до росіян і всього російського, бо та війна не мала такого розголосу, як теперішня. Тоді відчувалося, наче то невизнана війна, яка не стосується інших країн.

Ми з сестрою війну 2008-го року переживали самотужки, ніколи про ті канікули більше не згадуючи. Люди не знали про те, що і чому трапилося в Сакартвело. Натомість про війну в Україні дізналися ледь не в усьому світі, хоч і з запізненням у вісім років, але тепер чітко видно чорне і біле. Іноземці та українці за кордоном організовують благодійні концерти, приголомшливі акції протесту в різних куточках Європи, триває збір одягу й ліків по всьому світу, на підтримку України висловлюються медійні персони і представники влади інших країн – це все дуже підтримує. Це більше, ніж просто війна – це війна проти демократії і свободи як такої, проти ідентичності, це війна за землю. Зараз Україна не одна і має союзників, тому що чітко видно, хто винен, хто ворог і хто винищує цілі міста та села. Сподіваюся, що це остання війна на планеті і що найближчим часом Україна переможе.

Про свій досвід в БУРі

В травні 2021-го року на волонтерській зустрічі осередку Української волонтерської служби  в Броварах одна дівчина натхненно розповідала, що скоро їде на БУР, а після зустрічі Маріам заповнила заявку на участь. До карантину у 2020-му році дівчина не знала про волонтерство в Україні. Одного разу випадково побачила статтю про міжнародне волонтерство, вирішила пошукати щось подібне в Україні і, зрештою, БУР табір в Добропіллі став її першим волонтерським досвідом.

Я тоді взяла відпустку на роботі і поїхала на БУР табір. Пригадую, як мені було страшно їхати в Донецьку область, нікого там не знаючи, всю дорогу запитуючи себе –  навіщо. А зараз із теплом згадую той насичений тиждень. Я була здивована, що люди, значно молодші за мене, мають такий великий волонтерський досвід  за плечима, мене це надихнуло більше дізнатись про кожного і в якийсь момент я помітила, що різниця у віці не має значення – ми були всі різні, але такі рідні водночас. Моє оточення в таборі дуже відрізнялося від оточення в моєму повсякденному житті. Тому, коли чула про можливий початок війни взимку 2022-го, найбільше боялася за долю саме таких людей, з якими познайомилася завдяки волонтерству, адже такі молоді і вмотивовані без сумнівів ідуть захищати Батьківщину.

Вдячна долі, що спробувала волонтерство саме в той період життя і що так все цікаво і приємно почалося. Моє життя змінилося, помічаю це й зараз. А коли  дізналася про те, що можна стати БУР подругою, то без сумнівів приєдналася, щоб підтримувати зв’язок, бо для мене БУР табір став найяскравішою подією минулого року. Після того тижня волонтерства у мене змінилося ставлення до України та українців. Усе життя я живу в Україні у Київській області, у школі вчилася в російськомовному класі, навчання в університеті з іноземцями також відбувалося російською мовою, адже я досі громадянка Сакартвело, у мене було відносно мало друзів і знайомих українців. Зараз я все більше помічаю людей в оточенні, які так люблять свою мову, культуру, знають історію і цінують свою територію. Пригадую, як під час розмови на таборі, майстер з заходу України, сказав, що живе в декількох десятках кілометрів від кордону, але його не спокушають подорожі за кордон, адже і в Україні багато чого хочеться побачити. 

У березні Маріам приїхала в Україну для сортування ліків, а вдруге ми зустрілися на зустрічі БУР друзів, де робили термоакумулятори для військових. Зараз дівчина не уявляє свого життя в Україні без волонтерства, тому й повернулася в Київ.

Рішення стати БУР подругою

Мені сподобалася ідея БУРу і те, чим організація займалася ще до повномасштабної війни. За БУРом і такими людьми є майбутнє, яке б я хотіла бачити в Україні, тому мені важливо бути причетною до цієї діяльності. Коли почалася повномасштабна війна, я бачила, чим займаються волонтери БУРу, бачила успіхи у зборі коштів на сторінках за відносно короткий період, довіряла і була впевнена, що ця допомога піде саме туди, куди треба. У мене є робота, я в іншій країні, тому якщо бачу потребу перерахувати гроші, то рада таким чином допомогти. Якщо не БУРу, то кому? Коли бачу, як друзі діляться дописами про своїх знайомих, допомагаю також, але мені спокійніше, коли збори відбуваються через організації, яким я довіряла і до війни.

Після війни я…

Авторка, інтерв'юерка, транскрибаторка: Емілія Бровді
Авторка і редакторка: Олександра Теслюк
Редакторка: Марія Шененко