Леонід Безсонов. Місія – нагодувати волонтерів

Леонід Безсонов — підприємець родом із Криму, власник закладу Green Park Pizza у Дрогобичі. У 2015, через анексію півострова, він з родиною виїхав до Львова, а згодом оселився у Дрогобичі. Після повномасштабного вторгнення почав безкоштовно готувати їжу для військових та людей, які вимушено переїхали, а під час БУР табору в Дрогобичі – і для волонтерів.

“Після коронакризи ресторан для мене вже не бізнес, а виживання. А ще можливість допомогти іншим вижити”.

Із Криму в Дрогобич через Львів

Історія вимушеного переїзду з Криму для Леоніда починається у 2014 році у Феодосії, звідки він родом. Коли Крим анексували, він з родиною побачили ворога на власні очі і вирішили, що треба виїжджати.

У 2013 я відкрив свій перший ресторан у Криму. Ми готували суші, каву різних сортів, піцу. Але коли сталась анексія, швидко зрозуміли, що рускій мір нічого доброго не віщує. Ніхто, принаймні в моєму оточенні, його не хотів. 

У лютому 2015 Леонід з родиною переїхали до Львова, хоча спершу думали про Харків або Київ, де у чоловіка були знайомі з часів навчання в університеті в Харкові та роботи в Києві.

“Коли я стояв на вокзалі, за годину до відправлення потягу у напрямку Львова, дуже спонтанно виникло питання: “А ти був у Львові?” — “Не був”. І от я вже йду до каси питати, чи залишилися квитки. Дуже люблю великі міста, як Київ, але коли побачив Львів, то просто закохався. Передусім мене вразили люди. Я не думав, що їду сюди назавжди. Ми приїхали покататися на лижах у Львівську область, бо я ніколи в житті не катався… Залишався останній вечір перед потягом у Львові і, щоб не сидіти вдома, хтось запропонував поїхати на ковзанку. Катались ми недовго, хвилин десять, доки вітчим не впав і не зламав шийку стегна. Його поклали в лікарню. І десь на третій день вимушеної затримки я зрозумів, що, певно, доля така – лишатися у Львові”.

Леонід зумів швидко знайти знайомих, завдяки друзям та людям у лікарні. І вже згодом знайшов приміщення, зробив ремонт і відкрив ресторан навпроти стадіону “Сокіл”. Але, на жаль, підприємця ошукали з орендою і він змушений був закрити заклад.

“Якось у мій ресторан у Львові зайшов чоловік. Розмовляв дуже голосно, емоційно. Пообідав, а далі  поцікавився, хто готував цю піцу. Кажу: “Я готував”. А він: “Можна я тебе обійму? Я таку піцу їв двічі в житті – у Мілані та в тебе”. Він розповів про мрію відкрити піцерію в Дрогобичі, але на той момент ще вагався. Ми ще деякий час контактували. Я питав, чи готовий він відкриватись. Він казав, що ні. А десь через два роки об 11 вечора дзвонить: “Збирайся, завтра зранку їдемо в Дрогобич, дивитися приміщення для піцерії”.

За три місяці після оглядин приміщення вдалося зробити ремонт. Леонід проєктував кухню, шукав обладнання. Відкривали заклад за принципом: “Нічого, що не готові – стартуємо завтра, бо треба було на вчора”.

Такий принцип роботи ми часом помічаємо в громадському секторі, але й у бізнесі так трапляється.

“На жаль, у тих, хто працює в ресторанному бізнесі є така риса. Переважно це призводить до великих помилок і максимум через рік заклади закриваються. Нашою перевагою була моя впертість. У мене забрали ресторан у Криму мої ж партнери. Ресторан у Львові я теж втратив. Тож вирішив, що втретє це не має повторитися”.

У Дрогобичі ресторан Леоніда на третій місяць роботи вийшов на самоокупність. Це був прекрасний результат. Але у 2020 році стався перший локдаун.

"Льончик, як тобі? Добре живеться? Ось на тобі ще випробувань!"

“Першу хвилю ми непогано пережили. Займалися доставкою їжі, готували людям з собою. Тих грошей, які ми отримали, вистачало на комунальні послуги та зарплату працівникам. А коли обмеження стали менш жорсткі, місце просто ожило, бо люди втомились сидіти вдома. А ще у нас локація така, що навесні-влітку тут дуже круто”. 

Під час другої хвилі локдауну було вже значно важче – власники ресторану кілька разів закривали його, щоб зрозуміти, як рухатися далі. Але 24 лютого цього року карантин уже не здавався проблемою.

24 лютого

“Пам’ятаю, прокинувся. Мій ранковий ритуал — це кава і цигарка. П’ю каву, дивлюся новини і бачу, що в країні почалася війна. Спочатку – ступор. Я пів години гортав новинну стрічку і не міг зрозуміти, що коїться, який масштаб подій. Вирішив, якщо така ситуація, то треба закривати ресторан, пакувати всі продукти. Так і зробив, а потім вдома відкрив пляшку вина і став думати, що робити далі”.

Наступного дня Леонід пішов записуватися в тероборону. Побачив на дільниці велику кількість людей, “мабуть, з пів тисячі”. Хтось з охочих мав бойовий досвід, хтось ні. Комусь було тільки 18, а “деякі шістнадцятирічні хлопці вдавали, що їм уже 18”. 

“На вулиці така мерзляка стояла. Питаю: “Хлопці, чай, каву, поїсти маєте?” Підійшов до старшого по теробороні, цікавлюся: “Ви чимось людей харчуєте?” Це був перший день війни, нічого ще не встигли організувати, звісно. Кажу: “У мене є пропозиція. Я можу записатися в тероборону і як волонтер привозити сюди продукти, готові страви та гарячі напої”. Мені відповіли: “Ідея класна! Пробуй!”

Наступного дня чоловік обдзвонив увесь персонал ресторану, але працівники були налякані і лише одна людина зголосилася. Долучилися до роботи дружина і син, а пізніше запропонували допомогу сусіди – власники суші-ресторану.

“28 днів ми пахали пліч-о-пліч. Потім вони вирішили, що будуть відкриватися, працювати, як раніше. Ми теж відкрились, але зі скромнішим меню, ніж до великої війни. Готувати всі страви з попереднього меню ми не встигали б фізично”.

Упродовж перших п’яти днів команда готувала до ста порцій безкоштовних обідів на день, а далі ще більше – близько двохсот п'ятдесяти. Тоді вже з'явилася потреба годувати не тільки військових і тероборону, а й людей, які вимушено переселилися і які згодом почали пропонувати допомогу, мовляв, ми не кухарі, але бульбу почистити, посуд помити можемо.

“Через певний час крім базових страв я почав готувати піцу та картоплю фрі. Бо бачив дітей, які приїхали з гарячих точок, і хотів їх чимось таким потішити. Перші дні їхній емоційний стан був жахливий: весь час плакали. Ми намагалися їх якось розважити, кинули клич серед знайомих аніматорів. Вони відгукнулися і приходили бавити малечу. За чотири-п’ять днів ми побачили результат своїх зусиль – діти усміхалися, бо знали, що йдуть у безпечне місце, де їх годують та добре до них ставляться”.

Деякі люди приїжджали у Дрогобич ненадовго. Далі їхали в Європу чи деінде. Прощаючись, обіймали команду, дякували.

“Одного разу до мене підійшов фотограф із Києва. Якийсь відомий із купою підписників. Каже: “Дякую, що ви допомагаєте таким, як я!”. Відповідаю: “Я допомагаю таким, як я. У 2014 році так само переїжджав і не знав, що чекає далі”.  А якось підійшла жінка, чи то з Чернігова, чи з Черкас: “Дякую, що годуєте нас щодня! Як закінчиться війна, я вам стільки бульби передам!”, – казала”.

Знайомство з БУР

Упродовж кількох тижнів волонтерського табору в Дрогобичі Леонід безкоштовно готував їжу для волонтерів. Познайомився з командою організаторів БУР табору – і так почалася наша співпраця.

“Я писав пости у Фейсбуці, Інстаграмі. Бувало, просто ходив, знайомився з людьми. Казав: “Люди дивіться, ми це робимо. Давайте об'єднуватися!” Не пам'ятаю, хто мене до вас [до БУР - прим.] скерував, але історія така, що я приїхав у штаб, розповів про себе. Питають: “А що ви зараз робите?” Відповідаю: “Харчую безкоштовно людей”. Кажуть: “Круто”. І от я почав готувати волонтерам також”.  

Крім того, Леонід з командою годували хлопців у теробороні та на блокпостах. Кілька разів контактував з міською радою.

Мені дівчата кажуть, там хлопці розвантажують дві фури гуманітарки цілий день. А я і думаю: “Треба ж їм якась їжа”. Я сам у 14 років розвантажував вагони з цукром. Так все і відбувається: знайомимось, об’єднуємо зусилля”.

Про мотивацію допомагати людям

“Від початку пандемії коронавірусу це вже не бізнес, а виживання. А ще можливість допомогти вижити іншим – дати людям їжу.  Щодня чую нову історію. Коли в тебе забирають бізнес – це неприємно, але коли забирають життя рідних, життя дітей… Боляче”. 

Леонід зізнається, що на другий тиждень після повномасштабного вторгнення хотів опустити руки, сказати, що закінчилися ресурси. Але, бачачи згуртованість людей, не дозволяє собі цього. Якось чоловік зробив публікацію на фейсбук сторінці свого ресторану Green Park про те, що треба продукти – і люди з сіл почали передавати картоплю, моркву, м'ясо.

“Телефонують знайомі: “Ми свиню зарізали. Давайте привеземо вам шматок м'яса”. Це надихає рухатися, не зупинятися”.

Я, до речі, вже перестав запитувати переселенців, звідки вони. Бо люди починають розповідати про все жахіття, яке пережили. Я вважав себе сильною людиною. Але коли постійно чуєш таке, емоційний стан здає. Хочеться душити всіх, хто в цьому винен. А коли рідні телефонують із Криму й говорять, що радіють “спеціальній операції”, стає зовсім погано. Бо це каже рідний брат, рідний батько.


Ще мотивують мої діти, сім’я, емоції, які я отримую, коли чую від людей “Дякую”. В інших бізнесах потрібно чекати рік, п’ять, десять, щоб побачити результат своєї роботи. А в ресторані кожен щасливий нагодований гість — це результат. Діти біжать, кричать: “Дядя Льоня, ми прибігли на піцу!”. Ось це мотивує: їхні усмішки, гарний настрій, вдячність”.

***

Поки ми розмовляємо на терасі ресторану Леоніда, в Україні триває третій місяць повномасштабної війни (травень 2022 року). Раптом Леонід зауважує, що якщо прозвучить сирена, ніхто нікуди не побіжить.

“Коли відбувся перший обстріл Львова, я був за 20 км від місця вибуху. Коли перший раз бахнуло біля мене, я зрозумів, що тут ми в раю були. Не чули вибухів, не бачили жахіть. Ми настільки розслабились, що нехтуємо елементарними речима.
Якось ми отак готували, я робив піцу, був футбольний матч. А потім на моїх очах скляна будівля від удару як желейка зробилася. Стою шокований, думаю: “Куди далі”. Розумію: “Це перший дзвіночок – не треба нехтувати безпекою, сподіваючись, що до тебе не долетить”.

Після перемоги я…

“Відкоркую пляшку дорогого вина. Я на сто відсотків впевнений, що зроблю, коли над Кримом знову повісять жовто-блакитний прапор – поїду туди здавати всіх в СБУ! Дуже багато нервів вони забрали за час війни.
У мене є збережені переписки, де мені погрожують: “За вами їдуть чеченці”, “Вам голови повідрізають”, “За твою голову нагорода — 5000$”. Мої, скажімо так, знайомі зробили цілий сайт, начебто я дуже небезпечний сепаратист. Дякую їм. Тепер я популярний". 

Що ще зроблю, коли ми переможемо? Стрибатиму, кричатиму, при нагоді битиму москалів. Дуже хочу на море і хоч тиждень побути з родиною. Бо у дітей кожен день одне тільки питання: “Коли ти з нами пограєшся?”

Авторка, транскрибаторка: Ксенія Янко
Авторка та інтерв'юерка: Олександра Теслюк

Інтерв'юерка: Христина Дубницька
Редакторка: Марія Шененко

інші новини

Закохана у волонтерство: Історія про шлях Ангеліни та її кота Фіделя у БУР
Закохана у волонтерство: Історія про шлях Ангеліни та її кота Фіделя у БУР

Ангеліна пройшла через 11 таборів минулого сезону, 8 з яких вона провела як кемп — лідерка. В цій статті ми розповімо більше про її враження та підхід до волонтерства, що надихає. “Відкрила для себе те, що я легко можу працювати абсолютно з різними людьми. Кожен раз це маленький виклик — підбурити волонтерів та волонтерок до […]

Tanet
Tanet
04.11.2023
Командне рішення без бійки й заспокійливих
Командне рішення без бійки й заспокійливих

Іноді у житті нам доводиться зіштовхуватися з ситуаціями, коли потрібно прийняти колективне рішення. Будь то вибір події для відпустки, організація події або спільного проєкту, чи розв’язання інших проблем – всі ці ситуації мають щось спільне: потребу вибору. Але часто це може бути випробуванням для групи, оскільки різні думки та погляди можуть призвести до конфліктів та […]

Tanet
Tanet
02.11.2023
Як не вигоріти, коли навколо все палає?
Як не вигоріти, коли навколо все палає?

Поради кемп-лідерки БУР Анюти Карамзіної Анюта Карамзіна (бакалавр “Соціальна педагогіка” з профільним вивченням практичної психології, тренерка з волонтерського менеджменту)  Волонтерство — це благородна діяльність, що приносить користь іншим і власну задоволеність. Однак, на жаль, навіть найкращі наміри можуть вести до вигорання, особливо в умовах сучасного швидкого темпу життя та стресу. У цій статті ми розглянемо, […]

Tanet
Tanet
20.10.2023