Анастасія вже більше року працює в ГО «Будуємо Україну Разом» менеджеркою з партнерств. Свою співбесіду в БУР вона називає авантюрою. Хоча вже займалася фандрайзингом і писала проєкти, робота менеджерки з партнерств стала для неї новим досвідом. З організацією познайомилася значно раніше — ще до того, як стала частиною команди.

– Коли ти вперше дізналася про БУР?

Це був 2014 рік. Я бачила, як хлопці-засновники БУР тоді їздили відновлювати Краматорськ. А в 2015 році я везла дітей з Донецької області у Львів. Це був проєкт «Схід та Захід разом». І, власне, так і почалося знайомство. 

Знаю, що приїжджали і до Маріуполя. Бачила, як робили класні мурали, які росіяни зруйнували одними з перших. І якщо відверто, я б усе життя прожила у Маріуполі. І не виїжджала б звідти, якщо б обставини так не склалися.

Втім,  її  історія волонтерства почалася значно раніше. Ще у 2011 році Анастасія долучилася до благодійності у соціальній сфері — допомагала дітям, людям з інвалідністю та тим, хто потребував підтримки.  Для неї було важливо не просто привезти подарунок, а побути поруч і відчути зв'язок, який залишається після зустрічі.

– Яким було твоє волонтерство на початку?

Я почала волонтерити ще тоді, коли це не було чимось звичним. Це просто була діяльність, яка мене захоплювала. 

Мені подобалося допомагати людям. Я організовувала різні ярмарки, їздила в інтернати, в дитячі будинки. Їздила до людей з інвалідністю.

Після повномасштабного вторгнення Анастасія залишила окупований Маріуполь, забравши з собою лише тварин — тих, кого вважала своїм домом. Сьогодні допомагає людям виїхати з тимчасово окупованих територій. 

– Що тебе підтримує у цій роботі? 

Це молодь, сім'ї, діти. Більшість з них – це дуже постраждалі люди, які могли пережити насильство, тортури, побиття, катування, підвали. Але всі вони їдуть додому, за межі окупації, і це, мабуть, найбільше, що мене надихає та підтримує, в якому б  стані я не була.

Окрім цього, Анастасія займається тренерством. Вона працює з молоддю, говорить про права людини, гендер, інклюзію, деколонізацію та ЛГБТІК+ – теми, які допомагають краще зрозуміти себе, інших та сучасне суспільство.

Я можу бути і тренеркою, і фасилітаторкою, і модераторкою — це різні формати роботи. Але, як виявилося, з публікою я вмію працювати, хоча все життя думала, що боюся сцени й людей.

Ще один напрям роботи Анастасії — міжнародний проєкт Erasmus+ Response, присвячений дослідженню соціально відповідального бізнесу в Україні.

– Як ти долучилася до проєкту Erasmus+ Response?

Мені дуже хотілося працювати з проєктами, бо здавалося, що я роблю мало. Тоді мені запропонували долучитися до спільноти соціальних інвесторів БУР-друзі, а також підхопити проєкт Erasmus+ Response, адже один із наших колег, який лідував цей проєкт, пішов служити, а проєкти не можуть чекати. Тема соціального підприємства була мені найближчою.

З 2016 року я працювала в громадському секторі з дітьми та людьми з інвалідністю. Ми разом виготовляли мило, свічки та різні вироби на замовлення, які потім продавали. Для мене це завжди було не лише про благодійність, а й про можливість дати людині більше самостійності — показати, що її навички й робота мають цінність і можуть стати ресурсом для неї самої.

– Чому, на твою думку, про український соціально відповідальний бізнес важливо розповідати за кордоном?

Я знаю багато громадських організацій і соціальних підприємств, про які варто розповідати. Це сильні українські ініціативи, які не лише розвиваються самі, а й підтримують різні категорії людей та інші організації.

Мені здається, дуже важливо показувати на міжнародному рівні, що навіть в жорстких реаліях війни українському бізнесу вдається залишатись соціально відповідальним, підтримувати громадський сектор. Це демонструє, що ми готові бути самостійними, незалежними, створювати власні рішення. Іноді нам потрібен лише невеликий поштовх і трохи ресурсів.

А що робити, коли хочеться більшого? Для Анастасії — створювати більше власних освітніх і менторських форматів, працювати з молоддю та допомагати іншим знаходити можливості для розвитку. Адже іноді для нового кроку потрібно лише трохи підтримки, простору для дії й людина, яка готова бути поруч.